Чи є майбутнє у стосунках на відстані?
Мабуть, це найбільш відверте есе на особисту тему, яке я коли-небудь писала. Але я буду рада розділити з кимось свої роздуми, сумніви та переживання.
Для контексту: ми з моїм чоловіком більше 13 років разом, з яких практично 11 прожили у шлюбі. У нас спільна дочка, і 11 років тому ми переїхали в Іспанію. За увесь цей час тільки в 2015, коли чоловік ще старався підтримувати бізнес в Україні і літав туди практично щомісяця, ми жили окремо. Хоть і недовгими періодами часу.
Півроку тому все змінилося і він переіхав за 500 км від нас, в інше місто. Скажу чесно, ми довго не вагалися і рішення прийнялося досить швидко. За увесь час разом, ти починаєш вивчати і розуміти людину поруч. Тобі стають важливими її мрії, відгукуються амбіції і, інколи, ти обираєш проявити гнучкість заради того, щоб людина поруч з тобою була щаслива.
Знаю, що у багатьох на цьому моменті може виникнути запитання: “А як тоді моє щастя? Получається, на себе можна “забити”?” Але для мене це звучить як категоричність. А категоричність - це великий ворог гармонійних відносин, як на мене.
Коли ти будуєш стосунки з іншою людиною, тобі приходиться проявляти гнучкість та еластичність. Особливо, якщо це стосунки з довготривалою перспективою. У період життя вас чекає дуже багато змін, трансформацій, переїздів, які, хочеш ти цього чи ні, впливають як на тебе, так і на партнера, який з тобою поруч. І в ці періоди змін, ви можете або бути категоричними і погіршувати обставини, або проявляти гнучкість і додавати позитиву. Вибір завжди за вами.
Так ми проявили гнучкість і півроку тому домовилися, що будемо жити на два міста.
Протягом цього періоду мій коханий приїжджав на усі вихідні і свята додому, ми навіть встигли злітати у відпустку на канарські острови (до речі, у мене є опубліковний гайд про Тенеріфе і Ланцероте, кому цікаво). Тобто з однієї сторони, він багато не пропускав. Але з іншої - пропустили багато ми з дочкою.
Все змінилося, коли ми поїхали до нього в гості. Відверто до того для нас ось це життя на два міста відчувалося наче “тато просто ходить на роботу, а за тиждень повертається”. Але це було не так. За півроку життя в іншому місці мій коханий завів нових друзів, налаштував свій побут, почав цікавитися новими хобі та й розвиватися у незвичному для себе напрямку. Я розумію, що так повпливало на нього нове оточення. !Але в цьому новому оточенні не було нас.
Це усвідомлення здалося дуже болючим, але дуже важливим. Адже чим довше нас там не буде, тим більша прірва між нами сформується.
І тут я дала остаточну відповідь для себе на запитання: “Чи є майбутнє у стосунках на відстані?” І моя відповідь: “Ні”.
Окей, якщо ми говоримо про якийсь конкретний період часу. Тобто, коли ви чітко знаєте, що цей рік-два-пять, ви будете жити окремо, але потім всерівно зʼїдетесь. Тому що найчастіше нас лякає невизначеність. Ми перестаємо будувати плани, дивитися в майбутнє. У повітрі постійно присутнє питання: “а ще довго? скільки часу так ще буде тривати?”. Коли ти знаєш відповідь, ти хоча б можеш з собою домовитися і на цей період, наприклад, переключитися на щось інше. На власний проект чи реалізацію.
Ще одне цікаве спостереження, що стосунки на відстані в якійсь мірі зближають. Ви перестаєте сваритися чи сперечатися через дрібниці, бо цінуєте кожну хвилину проведену разом. Ви починаєте говорити на глибші теми, бо розумієте, що у вас не так багато часу, щоб обсудити все, що хочеться, і таким чином обираєте найважливіше.
На початку мені навіть здавалося, що ми почали більше проводити часу разом ніж до того, як мій чоловік переїхав. Мабуть, через концентрацію того часу, який ми проводили. Адже суцільні два дні відчуваються по-іншому, ніж по кілька годин кожного дня протягом тижня.
АЛЕ
чи не обман це все? чи не спосіб себе заспокоїти? Адже прірва, яка формується між вами не заповнюється одними вихідними. А конфлікти - це невідʼємна частина формування відносин з конкретними кордонами, як можна а як - ні. І, якщо немає конфліктів - немає кордонів. Відповідно ці стосунки відуваються, як щось несправжнє чи абстрактне.
Як би ви не любили один одного, якими б близькими не були, скільки б не переписувалися у соцмережах чи обмінювалися фотографіями, фізичну присутність не замінить ніщо. Життя в побуті - ось справжні відносини. А не романтичні побачення раз на тиждень.
Хочу одразу сказати, що це виключно мої роздуми на цю тему. Я буду дуже рада, якщо хтось поділиться власним позитивним досвідом в коментарях чи особистих повідомленнях анонімно. Адже для кожного такі стосунки будуть відчуватися по-різному.
Особисто я на початку була переконана, що це НЕ буде скданим челенджем. У нас в обох велика цінність - свобода. І ми дуже оберігаємо її та можливість не залежати один від одного. Жодного разу за 13 років разом у нас не виникало потреби “відчитатися” чи скинути звіт за день. Ми одразу домовилися довіряти один одному. Але, мабуть, все ж таки цінність сімї переважає.
